В Україні досі існує такий феномен, як «квартирна черга»,– облік громадян, які потребують поліпшення житлових умов. Це явище  держава успадкувала з радянського минулого. Імовірно, що багато людей стоять у черзі понад тридцяти років, передає budport.

За даними КМДА, станом на жовтень 2020 року в Києві на такому обліку перебуває більше 69 тисяч осіб. При цьому впродовж 2014-2020 років міська влада загалом видала 732 квартири. «Залишилося всього 100 років на видачу квартир із такими темпами, якщо нікого більше не ставити у чергу», – каже Павло, експерт із житлової політики та аналітик.

У 2006 році в Україні прийняли закон «Про житловий фонд соціального призначення», згідно з яким безкоштовно на певний термін громадянам, які мають доходи на рівні прожиткового мінімуму, видають соціальне житло. По суті йдеться про символічну квартплату у вигляді комунальних. Аби отримати таке житло, потрібно стати на соціальний квартирний облік. Наразі в Києві на такому обліку перебуває 143 сім’ї та одиноких громадян.

Утім, за словами Олега, голови профільної спілки, цей закон не працює в Україні. Як наслідок, проблема будівництва та експлуатації соціального житла в Україні не вирішена.

Загалом державні житлові програми в Україні здебільшого спрямовані на субсидування будівництва житла, яке потім передають у власність: чи то вартості житла напряму, чи то вартості обслуговування кредиту на його придбання. По суті, ледь не всі програми житлові в Україні сьогодні – про дарування квартир у приватну власність. А це не тільки неефективно, але й несправедливо.

«Оскільки житло – це завжди і всюди дуже дорого, то зазвичай його надають у користування (оренду), а не власність. Бо не можна роздавати щось настільки дороге як подарунки від держави. Крім того люди, які отримали такий коштовний подарунок, не здатні потім будуть утримувати це житло», – пояснює Павло, експерт із житлової політики та аналітик.

За даними опитування аналітиків, у суспільстві існують великі очікування щодо участі держави в забезпеченні житлом і сильна підтримка приватної власності на житло. При цьому завищені очікування щодо забезпечення житлом уживаються в українців зі зневірою в їхній реалістичності. «Квартирна черга» є, мабуть, одним із найяскравіших проявів такого типу очікувань.

Якщо ж йдеться про можливості забезпечення житлом безхатьків, то згідно з Бюджетним кодексом видатки на заклади для бездомних є видатками місцевих бюджетів. Водночас вже згадуваний закон «Про житловий фонд соціального призначення» визначає, що бездомні можуть стати на облік на отримання такого житла. Водночас активістам та волонтерам випадки отримання соціального житла безхатьками невідомі. Але навіть із тимчасовим житлом для бездомних в Києві великі проблеми.

«В Києві є одна державна нічліжка на 130 місць – Будинок соціального піклування. При цьому в Києві близько десяти тисяч бездомних. Туди треба прийти до 6 вечора, а піти до 8 ранку. Кожного дня людина не має гарантії, що може туди потрапити. Ще є два притулки від католицьких організацій. У київській області працює також центр реабілітації людей з інвалідністю і літніх людей. Туди теж можуть поселитися бездомні на якийсь час. Але для цього їм потрібно зібрати пакет документів, що часто стає нездоланною перешкодою», – розповідає Ольга, громадський діяч.

Популярними в Києві є дешеві хостели, де в одній кімнаті живуть від восьми до десяти людей. Їхня діяльність є напівлегальною, а умови там зазвичай дуже погані.  На сьогодні в Києві навіть немає організації чи пункту, куди людина може звернутися у разі втрати житла.

«Є місце, куди можна звернутися, щоб відновлювати документи, є місця, де можна переночувати, місця, де можна поїсти, інші місця, де отримати одяг. Часто люди проводять увесь день, їздячи з одного місця до іншого, щоб отримати різний тип допомоги чи підтримувати свою життєдіяльність», – розповідає Ольга.

Натомість у місті повинен бути якийсь єдиний центр, де можна спокійно поспілкуватися з людиною, зрозуміти, що їй потрібно, які кроки потрібно зробити для цього.

Як бачимо, на думку експертів, людина повинна мати соціальні гарантії, аби не опинитися на вулиці в разі складної фінансової ситуації. Проте таке житло не можна роздавати у власність чи приватизовувати. Ці потреби має забезпечувати «неприбутковий сектор оренди», який охоплює не лише місто чи державу, а й різні асоціації, благодійні фонди тощо. Такий неприбутковий сектор оренди може чудовим виходом для безхатьків.

Тут прикладом, за словами Павла, може стати Відень та більшість країн з німецьким культурним впливом (Нідерланди, Швеція, Швейцарія). Там місто бере позику на 50 років і будує житло, яку повертає з орендної плати та грантів/субсидій. Після цього місто продовжує збирати орендну плату. Але ця плата нижча, ніж в приватному секторі, бо не має на меті отримання прибутку. Такий дохід йде на утримання будинків та помешкань та інвестиції у розширення неприбуткового сектору.

 

Залишити відгук

Ваш email не буде оприлюднено.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.